Заселення нашої території почалося в XVI—XVII ст. За рахунок біглих селян і ремісників з Правобережної України. Серед прибулих були кмітливі умільці по будівництву приміщень, обробці дерева й виготовленню з нього знарядь праці (борони, рала, плуга та ін.)

Село Ярошівка було засноване в середині XVII століття братами Ярошами. Згідно з легендою, що передається з покоління в покоління, у місцевості зʼявилася жінка з синами. Старшого звали Ярош (на його честь названо село Ярошівка). Брати розпрягли волів із воза і сказали, що вони ляжуть на пагорбі і згодом там збудують хату.

З часом зʼявилась оселя, а у низовині викопали ставок. Назвали його Сеньків, оскільки одного з братів звали Сеня. Ця місцевість в Ярошівці зветься Дзигарівка. Пізніше сюди почали прибувати біглі люди, які ховалися від утисків польських магнатів.

Переселенці були забезпечені матеріально по-різному. Більш заможні стали пізніше старшинами й купцями. Козаки несли службу в козацьких полках. До кожного із заможних козаків за приписом було закріплено декілька підпомічників. У їхній обовʼязок входило забезпечення козаків під час несення служби спорядженням, кіньми.

Гетьманщина (1648-1781 рр.) Лубенський полк. Глинська сотня

Ярошівка згадане в податкових реєстрах1750-1756 рр.

Козаки Глинської сотні мужньо воювали в загонах Богдана Хмельницького. Ярошівка знаходилась на важливому шляху, який проходив на південь через Лохвицю та на північ через Батурин. Цим шляхом проїзжали загони гетьманів Івана Мазепи, Петра Дорошенка, Дем’яна Многогрішного. Наш край добре знав гетьман Іван Самойлович.

Землеробство й тваринництво стало основним заняттям селян. Поселення ярошівчан знаходилося по долинах і ярах, а переселенці користувалися виділеною землею, що була «диким полем», тобто цілиною, яка протягом віків не оброблялася. Тому перш за все розорювалися невеликі ділянки біля осель, які обгороджували (звідси «городи», «городити»).

На них вирощували саме необхідне. Значна частина території села була вкрита лісом. Лісові ділянки вирубували, викорчовували пеньки і розробляли землю. На вирубних полях сіяли злакові культури. Згодом почали освоювати навколишні землі. У другій половині XVII ст. особливо розвивалося хліборобство. Орне поле у багатьох словʼянських народів називали ріллею — від первісного знаряддя рала. Головним продуктом був хліб.

«У житті — хліб усьому голова. Нема то ремесло, як леміш та чересло», — так говорило стародавнє прислівʼя.

Перед тим, як взятися за чепіги плуга, щоб провести борозну і засіяти зерно у добре підготовлений ґрунт, господар молився, проробляв різні ритуальні і магічні дії задля доброго врожаю.

Наприкінці XVII століття в Ярошівці збільшується чисельність населення. Заселено Парню, Королі, Довжок, Долину, Широкий Яр, Шлях, а трохи пізніше — Край, Мелесківщину.

В землеробстві застосовували двопільну систему. Одни з процесів землеробства – це підготовка грунту до оранки, його удобрення перегноєм.

Процес оранки виглядав традиційно так. Ралом, запряженим парою волів чи коней, проходили ділянку в обидва боки раз біля разу. Заборознивши поле в один бік, хлібороб, щоб остаточно порушити верхній шар ґрунту, виконував ще поперечне ралення. Лише у такий спосіб ґрунт розпушувався.

Після оранки ралом ділянку вирівнювали і розбивали груди грунту подрібнюючими пристроями — мотикою і бороною. Традиційний плуг давав змогу проорювати землю на 25—30 і навіть на 40 см. У народі була приказка: «З глибокої борозни високий хліб росте».

Сіяли із сіва — мішка, який вішали через плече. Часом користувалися коробом, виплетеним із соломи чи видовбаним із липи, або відром. За народним календарем починали сіяти лише після свята Благовіщення (7 квітня). На день посівного матеріалу брали стільки, щоб засіяти за півдня зоране поле — трохи більше як чверть гектара. Зорану до обіду ділянку в другій половині дня засівали і боронували.

Збір урожаю — це особливо відповідальна пора для хлібороба. Тому підготовка до початку жнив і самі жнива проходили у руслі вироблених традицій і звичаїв.

Хлібороби стежили, аби не зжати недостигле зерно, яке давало неякісне борошно. Жито і пшеницю жали тоді, коли стебла були вже жовті, а зерно в колосках — тверде. Ячмінь косили тоді, коли стебла побіліли, хоча колоски ще й не достигли, оскільки у дозрілому стані вони швидко обсипалися.

Схоплені у жменю і зжаті одним махом стебла клали на землю. 10-15 жмень, перевʼязаних перевеслом, становили сніп. Снопи складали у п'ятки, бабки (10—15 шт), а також у полукіпки (30 шт).

Хліборобський рік закінчувався перевезенням сільськогосподарських продуктів з поля, городів у призначені для них приміщення, обмолотом злакових культур, підготовкою до зберігання протягом зими у амбарах із засіками для зерна. Основним знаряддям молотьби протягом XVII до початку XX ст. був ціп.

У 1881 році Лубенський полк ліквідовано і село потрапило під Чернігівське намісництво, Глинського повіту (За Зборівським договором)

З технічних культур велику роль відігравали коноплі. З них ткали полотно. Але це був довгий і трудомісткий процес. Після вирощування збирали насіння, а потім коноплі замочували в ставку. Били їх праниками, тіпали, мʼяли ногами, пряли на прядках і з одержаної пряжі (нитки) чи валу пряли полотно, рушники, рядна (ковдри). З полотна шили сорочки, штани, білизну. Для пошиття верхнього одягу полотно фарбували. Відварюючи з ягодами бузини, отримували чорний колір, а з настоєм дубової кори — коричневий. Поряд з землеробством на полі все ширше розвивалося городництво й баштанництво.

У 1802 році Глинський повіт ліквідовано і Ярошівка ввійшла в склад Свиридівськогї волості Лохвицького повіту Полтавської губернії . Полтавська губернія налічувала 2 млн. 718 тисяч чоловік, з них українців 93 %.

Поступово в ХІХ ст. село зростало. Заселяли схили ярів, при в’їзді в село, в яру був великий природній ставок, через який протікала річка Голенка. Цю місцевість називали «Ставидло».

Великі переміни на селі відбулися після Столипінської реформи 1861 року, відміни кріпосного права. Поміщики почали втрачати свої землі, продавали і здавали в оренду селянам. На селі появились два основні класи: козаки і селяни. В Ярошівці їх було 50 на 50. До кінця ХІХ століття появився новий клас одноосібних селян – куркулі. Своєю працею вони змогли побудувати свої господарства і розширювати їх володіння. Мали в середньому від 10 до 40 десятин землі. Також в їхньому господарстві почали появлятися водяні і парові млини, млини-вітряки, амбари, комори, молотарки та інший господарський реманент. Заможними селянами були цілі денастії Часників, Матвієнків, Анциборів, Касьянів.

7 липня 1878 році в Ярошівці побудована і освячена церква Різдва Пресвятої Богородиці.

На початку ХХ століття в селі проживало дві тисячі п’ятсот чоловік населення. До Ярошівки належали хутори: Броварки, Ведмедка, Нижній і Верхній (Гертопанів), Галка (Травневий), Кашпурівшина.

В 1912 році в Ярошівці відкривається земська початкова трикласна школа. Школа побудована за проектом відомого архітектора Опанаса Сластьона. Це унікальне архітектурне творіння початку ХХ століття. На засіданні Лохвицького земства прийнято рішення про викладання всіх предметів на українській мові. Це рішення підтримано головою управи Лохвицького земства полковника в відставці Миколою Терешкевичем і дворянами Іваном та Володимиром Дорокуплями (родом з села Голінка).

Великі зміни відбулися на селі в зв’язку з Жовтневою революцією 1917 року. Поміщицькі землі Белякова, Калюжного, Салогуба, Кордубана, Волкова роздано безземельним селянам. Багато з них не змогли скористатися цією землею і продавали її заможним одноосібникам-куркулям, а самі йшли до них працювати.

З 1923 року Ярошівка входить в Глинський район Полтавської області, а з 1939 року в склад новоутвореної Сумської області.

Найбільшим геноцидом населення на селі була колективізація, проведена радянською владою. Сотні селян не хотіли віддавати своє майно в колгоспи. Його забирали насильно, а цих селян виселяли з хат і відправляли в тюрми. За період колективізації було репресовано до сотні заможних селян, а їхніх жінок і дітей вважали ворогами народу. Це був основний клас трудящих хліборобів на селі.

Переслідувань і гонінь на служителів церкви відбувалися протягом 20-х і 30-х років ХХ ст. Майно дерев’яної церкви було пограбоване, знято хрести і дзвони і в 1930 році її закрили. В 1955 році розібрали і передали для будівництва райвиконкому, яке пізніше згоріло. Нині в сільському парку тільки два ряди велетенських лип нагадують вхід бо храму.

Указ Верховної Ради УРСР від 04.06.1945р. «Населені пункти Ярошівської сільської ради – хутори Нижній Гертопанів і Верхній Гертопанів іменувати, як хутори Нижній і Верхній». На хуторі Нижній була початкова школа, магазин, клуб і колгоспна бригада.

11 березня 1959 року до Роменського району приєднано Глинський район Сумської області. Потім ще було приєднання до Сріблянського району Чернігівської області, але це було помилковим рішенням і за зверненням ярошівчан до Верховної Ради України село знову підпорядкували Роменському району.

Найбільшого розквіту село зазнало в 70-х, 80-х роках ХХ століття. Це масове будівництво житла для колгоспників, будівель соціальної інфраструктури та колгоспного виробництва.

Після ліквідації колгоспу на селі різко почало зменшуватись чисельність населення. На кінець ХХ столітя в Ярошівці проживало 750 чоловік. Тенденція скорочення жителів села продовжується. На сьогоді в селі – 495 чоловік.